Поки що це найдальший виїзд в межах України. Щоправда, ще залишилися Луганськ (це коли ми в Прем’єр-лігу за пару років вийдемо) і Свердловськ (а це на Кубок), які ще більш віддалені від Тернополя. Але поки що – Алчевськ.
Виїзжати довелося в суботу в 5 ранку поїздом Софія-Чоп-Київ. Значна перевага цього поїзда в тому, що з Тернополя він ще відбуває напівпорожній, та й до самого Києва залишаються вільні місця. Тому проблем із білетами на нього ніколи не виникає. Напівпорожнім було і моє плацкартне купе. До Хмельницького нас їхало двоє (моїм сусідом був іноземний студент (так! І це другий виїзд підряд така напасть), хоча в напівтемноті 5 ранку я подумав, що то напевно якийсь циган (поїзд то той, що треба!), але потім посвітлішало…), а в Хмелі підсіли ще якісь двоє школярів старших класів (ну максимум перший курс універа), які їхали в Київ потусити на вихідних.
Основну частину часу я спав. А що ще робити в такому ранішньому поїзді самому? Не заводити ж міжнаціональні відносини. Доречі, на цей виїзд я, враховуючи, що тільки но залікував пневмонію, з собою взяв спальник. І це я вам скажу – вирішення всіх проблем в поїзді. Особливо в такий перехідний період, коли поїзд то опалюється, то неопалюється, а з вікон добряче сквозить. Куди там хваленій постелі від Укрзалізниці. Тепло, м'ягко, і все своє, а не зі слідами біологічних рідин попередніх пасажирів (а тепер хто які рідини знає, ті нехай і уявляє). Тепер напевно на такі дальні виїзди завжди братиму спальник.
Отак, потрохи відсипаючись, добрався я до Києва. Перед виходом з поїзда потішив іноземець, що з цікавістю виглядав у вікно, що це за станція. Прийшлося йому пояснити, що «Зіс іс Київ». Інакше напевно він ще довго виглядував у вікно порожнього поїзда.
Оскільки в Києві потрібно було чекати на поїзд до Донецька чотири години, я просто не міг не пройтися фірмовими місцями. Так-так, Арсенальна, Сільпо, Парк Слави… Посидів там дві години, помилувався видом на лівий берег. А то тепер ми рідко буваємо в Києві.
Фірмовий поїзд «Азов» (Київ-Маріуполь) більшості з вас відомий двома фактами. По-перше, саме в нього зовсім недавно ми героїчно садили одного з гравців Ниви в Олександрії, по-друге (це вже мабуть менш відомо), минулого року саме ним ми добиралися з Черкасс в Донецьк і до одного з нас придовбалися міліціонери, ніби як за траву (як потім виявилося, вони просто хотіли 20 грн на фляшку). Перше, що скажу - цього разу проблем з міліцією не було, зате вони придовбалися до якогось товариша з сусіднього купе (хоча він дійсно виглядав дещо обдовбаним) і мабуть гроші на фляшку знайшли. Мені випало їхати в плацкартному купе з громадянкою Білорусі (весело було слухати їх розповіді про цю країну, особливо коли ти там був), якимось чиновником (він майже не розмовляв, але подарунковий годинник від Київської міської адміністрації я помітив) і трьома діячами, яким майже весь вечір була небайдужою проблема енергозберігаючих технологій (один з Маріуполя, другий з Харцизька, третій з Сміли і хвала небесам, що він досить рано вийшов). В сусідньому ж купе їхало дві сімейки жидів (в мене було бокове місце, тому все було добре видно). Їхали вони відпочивати в Маріуполь (вони так і згадували про це) у такому складі – дві подружки десь там бальзаківського віку (причому, це характерно для них – всі жидівки чим стають старіші, тим страшніші) з синами (одному десь біля двадцяти, а інший десь на 5-7 років старший) Так от, коли зайшов той старший, я спочатку подумав – чистої води підер! Трохи згодом я зрозумів, що те, що в нас в провінції називають підерастією, в Києві вважається гламуром. Ох, це маасковський акцент і стиль одягу. Я подумав, що когось він мені нагадує і згадав! Одітий він був як Пінгвін в свої кращі дні. Проїхавши з ними в поїзді дві години, я зрозумів, що араби кращі, бо я хоча б не здогадуюсь, про що вони говорять. А от про що говорили жиди, я добре розумів. Не хочу травмувати вашу (подекуди несформовану) психіку, тому розповім приватно. За всією цією маячнєю я спокійно заснув, бо прокидатися потрібно було вже в 5 ранку (поїзд то приходить в Донецьк в 6 годині, але врахуйте ще санітарну зону).
Донецьк зустрів мене теплом. Якщо в суботу в Тернополі було 7 тепла, то в Донецьк в неділю до 18 тепла. Щоправда, постійно падав дощ. Одразу згадалося, що минулого року в Донецьку теж була така ж дощова погода.
Ще раз подивився на Донецький залізничний вокзал. Можна понавибудовувати 125-зіркові стадіони, але не звертати увагу на залізничний вокзал – тупо. Адже основна маса народу під час Євро кататиме саме поїздами. А от зал очікування просто мініатюрний (смішно, але в сусідній Ясинуватій він більший). Хоча зрозуміло, що Рінат не їздить поїздами, тому аеропорт реконструюють, а на цей вокзал забили.
Мій же шлях пролягав на Ясинувату. Враховуючи, що до Ясинуватої десь з 20 хвилин, то білети на собаку можна і не брати (що я і зробив). Ясинувата – теж знайома вже мені станція, тільки тепер я міг побачити її вдень і без снігу. От тільки в Ясинуватій я довго не затримувався (головне, що взнав – через неї проходить поїзд Маріуполь-СанктПетербург, яким я мав повертатися ввечері і на який я мав білет, тому потреба повертатися аж в Донецьк відпала), а вирушив наступною собакою до Дебальцевого. Добираючись в Дебальцеве я проїхав такі станції як Макіївка та Єнакієве. Бачили б ви залізничні станції в цих населених пунктах (які в декілька раз більші за Тернопіль населенням). Станція Плугів набагато краще виглядає. Бачив попри залізницю цвинтар, де напевно поховані перші конкуренти Проффесора (і терикони та бетонні блоки теж бачив). І на що собливо хочеться звернути увагу – купи сміття біля кожного населенного пункта. Одразу створюється враження, що проблема з сміттям в Тернополі виникла, бо для нас це незвично, а там це нормально.
В Дебальцевому довелося змінити транспорт, з собаки на бус. Благо, автовокзал всього за пару хвилин ходьби від залізничного. Поки чекав на автобус до Алчевська, побачив, як формується мегавідвідуваність на Донбасс-Арені. Прямо на автовокзалі заповнювався бус на матч Шахтар-Карпати. Заповнювався працівниками Дебальцевського локомотивного депо (в деяких навіть були рози Шахтаря з відповідним надписом). Віковий склад – від 15літніх до 45-50 літніх, причому обох статей. Ну і «обкомівські» сто грамм перед виїздом. Мабуть так само і формуватимуться загони на Збірну. Партія сказала (зрозуміло, яка партія), робітники відповіли «Так!». Нагадало картини з недалекого минулого, коли народ збирали на мітинги в честь 1 травня чи чогось сохожого, щоб показати масовість.
Автобусна станція в Алчевську мене просто вбила. Маленьке приміщення (наша «контора» площею більша за цей вокзал), де є тільки довідкова і єдина касса, три посадочні платформи і навпроти вокзалу якісь «руїни Сталінграду». І це міжміська автостанція? Правда, потім мені пояснювали, що станція якби не в Алчевську знаходиться, а в сусідньому місті, але яка різниця, якщо жителі Алчевська нею користуються. Сфотографував би це все, але дуже поспішав на матч.
Про сам Алчевськ скажу просто – не вражає. Більше того, навіть навіває депресивні настрої. Я вже відвідував індустріальні міста, але той же Дніпродзержинськ виглядає більш оптимістично. Стадіон теж не першої свіжості, мабуть під вищу лігу колись замість реконструкції трибун просто наліпили пластикових стільців, а враховуючи «ядрьоне» повітря (одразу з стадіону відкривається фантастичний вид на Алчевський сталеварний комбінат, який своїми викидами явно допомагає смертності), корозія бетонних конструкцій вираженіша, ніж в нас.
Весело було з баннером. Перила на стадіоні навпроти гостьового сектора низькі, десь наполовину висоти нашого баннера, тому довелося розміщувати баннер позаду себе. Для фіксації ж баннера було використано всі підручні матеріали; батон, печиво, бутилка води, рюкзак. І то весь час переживав, якби його не здуло нафік.
Скажу пару теплих слів про місцевих вболівальників (про фан-сектор трохи пізніше). Пару чоловік підходило, жало руку, що я приїхав так здалека, розмовляли і навіть пригощали пивом («Львівським»… що зробиш, що нормальні марки пива туда ще не дійшли). Одним словом, як завжди переконуюся, що всюди в Україні живуть нормальні приємні люди. І це тішить.
Місцевий фан-сектор кількістю не вразив (хоча може зате там були всі адекватні (с)). Тому особливо оцінювати немає що. В контакт зі мною не вступали. Тільки коли мене вже виводили з стадіону, то випало йти попри їх сектор, то обмінялися оплесками.
Тепер про охоронців правопорядку. Можливо мені пощастило, але на матчі за безпеку відповідав майор, що сам просто в захваті від Західної України. Від наших краєвидів, від наших міст (в Тернополі він теж був і звісно бачив наше озеро), від гірськолижних курортів (саме з цією метою він і їздив до нас). Побачивши депресивні краєвиди Донбасу, я його розумію. Тому, взнавши, що мені потрібно добратися в Дебальцево на 16.00 (тобто через 15 хв після закінчення матчу) – організував мені по-знайомству таксі по досить доступній ціні (2 грн за км за містом). Щоправда довелося покидати стадіон в середині другого тайму, щоб вчасно добратися в Дебальцево (собака ж там чекати не буде), тому того злощасного гола не бачив.
В Дебальцевому я був за 5 хв, до відправлення собаки на Ясинувату. Враховуючи, що це був недільний вечір – в собаці було повно студентів, що поверталися на навчання. Це все-таки веселіша картина, ніж дачники, бомжі і торгаші.
Враховуючи, що білети назад я брав ще в КиєвІ, причому на бажаний мною поїзд білетів не виявилося і довелося брати на більш ранішній, то я не був впевнений, що він прямує через Ясинувату і брав з донецька. Тепер же в мене не було потреби вертатися в Донецьк (тим більше, що була ймовірність не встигнути на поїзд (ну раптом там собака десь поламалася) і я залишився чекати поїзд Ясинуватій.
Хоча поїзд Маріуполь-СанктПетербург і є курортним, але ним до Харкова (а саме туди пролягав мій шлях) добиралися в основному студенти. Ви здивуєтесь, чому в Харків, якщо це дещо в стороні. Просто це був єдиний реальний варіант, щоб повернутись в Тернопіль ще в понеділок. Інший варіант світив ранковим та обіднім Дніпропетровськом і прибуттям додому у вівторок зранку. Тому я і вибрав Харків. В поїзді в основному спав, оскільки в Харків ми прибували в 3 ночі.
Харківський вокзал теж уже знайомий мені по матчу Збірної з Хорватією. Тому я уже знав, де шукати зал очікування для бомжів. Вся справа в тому, що самостійно, без допомоги і попередніх знань, що він таки є, знайти цей зал малореально. На нього не вказують вивіски, коли ви піднімаєтеся по сходах, таке враження, що десь в БП «Роксолана», а потім несподівано виринає такий зал. Минулого разу ми теж не могли його знайти і сиділи просто на сходах. Поки до нас не підійшов патруль і, розібравшись у ситуації, пояснив, як цей зал знайти.
Що сподобалося в цьому «притоні», так це те, що за рік там поставили два телевізори, які крутять загальнонаціональні канали, зате вночі не так сумно. Можна хоча б телевізор подивитися і то час йде. Причому телевізори звичайні - «Горизонт». Контингент там класичний для таких місць, коли створюється враження, що ти єдиний чекаєш поїзд. Особливо весело було спостерігати, як обдовбані наркомани уважно дивилися програму про Голодомор. Отак, зручно вмостившись і дивлячись телевізор, дочекався я 7 ранку і поїзда Харків-Трускавець. Поїзд провірений (ним я і тоді зі Збірної повертався) і ніяких гомопровідників там помічено не було.
В поїзді їхав разом з фанами Карпат (а Ви думали, що я один з Донецька через Харків добирався), хлопцем з Тростяньця (він їхав у Львів до знайомих працювати) та головою колгоспу (чи як там зараз називається) з Путивльського району (він їхав в Моршин лікуватися). Ну про фанів нема що розказувати – білі тапочки, Лонсдейл і тому подібні речі. Хлопець з Тростяньця вписався в їх компанію, оскільки виявилося, що їм потрібно потрапити в одни район Львова в 3 ночі.
А от про сільського голову хочеться трохи розказати. Сам він колишній військовий вертольотчик ВВС РФ. Зараз отримує пенсію в Росії, а сам продовжює працювати в Україні. Як це йому вдається? Дуже просто від його села до кордону 500 м, далі рів і одразу російське село. Так там, в Росії, він має інший паспорт, купив в тому селі якусь хатинку, що поступово розвалюється, але головне – в нього є російська прописка. От він і ходить по пенсію в Росію. Причому пенсія там дуже немаленька (не писатиму цифру, раптом нас пенсіонери читають, так не хочеться відповідати за раптову серцеву смерть). В Україні ж він піднімає сільське господарство. Впроваджує нові технології на село. Наскільки я зрозумів – його господарство одне з передових, техніка вся закордонна, робітників небагато, зате всі висококваліфіковані (старається залучати людей з вищою освітою) і відповідно високооплачувані (наприклад, комбайнер отримує 8-9 тис. грн в місяць незалежно від пори року). Причому у нього вимога до працівників – не використання мобільного зв'язку під час робочого часу. Тому перед початком робочого дня їх здають на прохідній. Мотивація – замість роботи людина постійно розмовлятиме по мобілці і дзвінки тільки відволікатимуть її. Якщо чесно – логіка в цьому є.
Багато цікавих речей розповідав дядько. Наприклад, його ставлення як росіянина до двомовності. Його думка така: «Хочеш працювати на державній посаді – мусиш розмовляти українською. Не можеш вивчити українську – тоді нема чого пхатися на державну роботу».
Щодо політики, то він теж висловив багато цікавих думок. Так, наприклад, він вважає, що в майбутньому Росія, Україна та Євросоюз об'єднаються, щоб разом воювати проти Китаю, Індії та арабів. Згадалася його позиція щодо Свободи: «От Тягнибок каже, що коли ми прийдемо до влади то вас всіх (росіян) утискатимемо. Хто ж після такого на Сході за нього проголосує, якщо ти проголосуєш, а тоді прийдуть і розстріляють тебе. Хоча мені нема чого переживати. Як почнуться репресії проти росіян, то поки вони до мого села дійдуть, я вже через поле і в Росії буду». Розказував, як через їх село фури з контрабандою ганяли: «Вдень прориють рів, ввечері його вже засипали і фури їдуть. Через пару днів прикордонники виявлять перехді і знов розриють. До вечора знов рів засипаний і цілу ніч фури їдуть». Щоправда, зараз це припинилося, бо ціни в Росії і в нас приблизно вирівнялися.
Одним словом цікава і неординарна людина.
В Тернопіль я повернувся в 1 годині ночі. Це вже починався вівторок. І тільки через два тижні виявилося, що це був останній виїзд в цьому році. Жаль, бо тридцятим мав бути виїзд в Добромиль…