Для того, щоб потрапити в Калініно, потрібно було виїжджати більш ніж за добу до матчу. Щастя, що вже не сезон (я так думав) і білети на поїзд Львів-Сімферополь було не проблематично роздобути. Варіантів добиратися в саме Калініно в Криму було власне два – з Джанкоя і з Сімферополя. Я вибрав Джанкой, оскільки мені здавалося марним тратити лишні гроші і час, щоб двічі подолати ту саму відстань.
Знаючи, що доведеться в поїзді добу чимось самому займатися, щоб не вмерти від нудьги – взяв книжку. Автора називати не буду, а то в кожного можуть бути свої літературні смаки. Скажу тільки, що цей твір належить до класичної літератури.
Крім того взяв ще в дорогу поїсти і літру пива, щоб краще заснути в спартанських умовах. Як ви вже здогадуєтеся, більшість часу в поїзді я присвятив читанню. Як виявилося, хоч ніби і не сезон, але бажаючих відпочити в Криму вистачає. Тому весь вагон був заповнений людьми, які тільки і говорять, що про попередні і майбутній відпочинки. В сусідньому купе їхали троє іноземних студентів, яких в Тернополі проводжала ціла делегація з турецьким прапором. Їхали вони в Сімферополь, щоб почім літаком через Баку полетіти в якийсь свій Чуркістан. Спитаєте звідки знаю (а то і подумаєте неладне), так тоді ви мабуть або не їздите поїздами (особливо дальнього спрямування), або встигаєте напитися ще до того як з вами хтось заговорить. А розмови ж чути мало не на піввагона. Про себе я розказував чисту правду, що їду в гості в Джанкой до одногрупника, з яким разом вчилися в Тернополі (якщо ви раптом не в курсі, то діє така програма, за якою в нас вчаться студенти з Криму).
Зранку про те, що ми під’їжджаємо до Криму почали сповіщати цигани, що ходили по вагонах і пропонували купити копчену рибу і червону та чорну ікру. Враховуючи історію з абрикосами (відсилаю вас до звіту про виїзд в Севастополь), в мене є великі сумніви щодо того, що це дійсно натуральна ікра. Логіка ж та сама – ніхто не відкриватиме ікру одразу після купівлі, а притримає для кращої обстановки, в той час як продавець зійде на наступній станції і де його потім шукати. Тим більше підозру викликає доступна ціна цієї ікри (маю на увазі в порівнянні з магазинним варіантом). А от копчену рибу можна було б і купити, от тільки потрібно врахувати, що невідомо, що це за риба (може вона своєю смертю вмерла, спливши черевом доверху), як коптилася і де зберігалася. А перспектива наступні дві доби відсиджуватися по вокзальних туалетах чи благальним поглядом чекати закінчення санітарної зони якось не дуже приваблювала. То ж не вдома на рідному унітазі почитуючи газету відсиджуватися. Тому купити копчену рибу (а запах у неї був фантастичний) я теж не ризикнув.
Всі цигани зійшли в Джанкої. На вокзалі взагалі таке враження склалося, що крім мене та циган більше ніхто не зійшов з поїзда. Доречі, зранку в Джанкої було 20 градусів тепла. Тому я подумав, що логіка їхати в цей час відпочивати в Крим все ще є. Адже Джанкой – це степовий Крим, де завжди значно прохолодніше, ніж на Південному березі.
В Джанкої мене цікавило декілька речей: роздобути їжу, пробити собаку на Урожайну, взнати щодо варіантів повернення додому, хоча б трохи побачити місто.
Їжу я роздобув в найближчому до вокзалу супермаркеті. З особливостей свого раціону хочу відзначити пампушки з часником (досить дешево і досить смачно, звичайний хліб можна не брати) і копчену мойву (хто знає фішку, той зрозуміє). Причому самому смішно – де ж гарантія, що мойва теж не вмерла сама. Але мойва є мойва, а збагачувати циган – гріх.
Щодо варіантів повернення, то після 20.00 з Джанкоя є два поїзди на Дніпропетровськ. Білетів я свідомо не брав, оскільки не було гарантії, що я до вечора доберуся назад в Джанкой. Завжди краще бомжувати на вокзалі, ніж викинути гроші на білет і все рівно бомжувати на вокзалі в очікуванні наступного поїзда.
Собака Джанкой-Сімферополь така ж як і тисячі інших собак на просторах колишнього Союзу. Повно продавців всякої хурми, ще більше пенсіонерів-дачників, завжди трапляються індивідууми, які явно не кудись їдуть, а просто живуть в собаках. Та що розказувати, ви і самі не раз таке бачили.

Найбільше, що мене вразило на станції Урожайна (доречі, так називається тільки станція, а от населений пункт якоїсь інакше, але це не важливо), так це те, що в магазинчиках, якими володіють кримські татари всі вивіски і прейскуранти українською мовою, в тих, якими володіють нетатари (ну важко сказати ким вони себе ідентифікують, можливо росіянами) – всі російською. Висновок про приналежність магазину робився за назвою (так звані східні мотиви) та національністю обслуговуючого персоналу.
Крім того, просто неможливо обминути таку важливу тему, як добирання з Урожайної в Калініно. Виглядало це приблизно так. Вийшовши з собаки я прямую до автобусної зупинки перед вокзалом і запитую людей про найближчу маршрутку в Калініно. Мені відповідають, що маршрутки в Калініно відправляються з автобусної зупинки, що розташована по другий бік від залізничної станції. Я йду туди і запитую там про маршрутку. Мені пояснюють, що вона відправляється не з цієї зупинки, а тої іншої (де я вже був). В пошуках правди повертаюся на першу зупинку. Там мене (вже інші люди) відправляють назад, на другу зупинку. І тільки з четвертої спроби мені трапляється жінка, яка адекватно розбирається в місцевості. Спочатку вона запитує куди мені потрібно: «В Калініно чи Клепініно?». Потім: «В яке саме Калініно?». Виявляється, їх два. Причому в сусідніх районах Криму, але маршрутки в обидва села відправляються з Урожайної. На моє щастя, жіночка знала, в якому з них є футбольна команда! А як інакше пояснити в яке село мені треба, якщо я про нього окрім того, що там є «Фенікс-Іллічівець» більше нічого не знаю? Виявилося, що все-таки друга зупинка (якщо відносно сторін світу, то східна; орієнтуватися можна відносно руху собаки (собака з Джанкоя йде з півночі на південь)).
Поки чекав на зупинці маршрутку, збоку весело проводили час три кримські татарини. Причому на моїх очах вони миттєво упилися наніц. Тут мені і згадалося, що всі азіати і негри (написав би небілі люди, але звинуватять в фашизмі) швидше п’яніють від білих (особливо слов’ян). Пов’язано це з тим, що їх печінки виробляють менше алкогольдигідрогенази (це фермент, що розщеплює алкоголь, внаслідок чого його концентрація в крові зменшується і візуально людина менш п’яна). Тому не дарма іслам забороняє вживання алкоголю. Інакше вже їм всім давно був би звіздець.
Як виявилося, остання маршрутка з Калініно до Урожайної відправляється в суботу у четвертій годині. Тоді як матч розпочався в 15.00. Перспектива пішки йти степовим Кримом мене не дуже приваблювала, а шансів вписатися в якусь попутку було мало. Тому я попросився в клубний бус і вертався разом з ними.
На стадіоні за Ниву крім тих кому годиться (персоналу і мене) переживала ще одна людина. Причому познайомився я з цим чоловіком зовсім випадково, коли в мені ще нічого не видавало фана Ниви. Він – заслужений вчитель АР Крим, сам родом з-під Теребовлі (село вже забув), на даний час на заслуженому відпочинку. Прийшов спеціально на команду з його рідної Тернопільщини! Проживає він не в Калініно і на матчі Фенікса не їздить. Так що оцініть! Одразу згадуються Плиски, де біля нашого сектору розмістилися вихідці з Тернопільського краю. Приємно, коли люди йдуть подивитися на своїх земляків, навіть якщо сам футбол їм по барабану. Йдуть, щоб просто відчути себе частинкою рідного краю.
Доречі, всі його груди були в орденах. Нажаль, я в них не дуже розбираюся (хоча «За перемогу над фашистською Німеччиною» впізнав – її лєнта має забарвлення кольорів Шахтаря – оранжево-чорні смужки), але неординарність людини оцінив.
Коли дивишся на весь комплекс «Юність», то створюється враження саду в пустелі. Тобто нелогічності. Про що можна говорити, якщо одразу за стадіоном розташована територія для скиду сміття (правда вона вміло відгороджена високим парканом, але сторож мені по секрету все розказав), далі – безкраїй степ. А з другої сторони село, типове село (в нас таких не знайдеш) побудоване по проекту в радянські часи з прямими вулицями, що перетинаються строго перпендикулярно, і характерними однаковими будинками. Просто серед цього всього живе людина, яка любить футбол, от і вкладає в нього гроші.
Найбільше місцевої інформації мені видав сторож. Я шукав наш автобус, ми розговорилися і я поступово взнав багато чого. З того, що можна оприлюднювати, розповім про місцевий фан-сектор. Все повністю фінансується клубом, всім учасникам пошили футболки такі ж, як у футболістів, на топові матчі прихід на фан-сектор заохочується клубом (де матеріально, а кого можна і примусово пригнати), клуб завжди оплачує поїздки (тому він довго дивувався як це я приїхав самостійно). Одним словом, як ви зрозуміли, повна фігня. Такий собі кишеньковий фан-клуб. На грі їх було небагато (з десяток), заряди в принципі стандартні. Їх коронного: «Україна прочь із Крима!» не було (вірніше у відповідь на мої заряди хтось раз крикнув таке гасло, але підтримки воно не знайшло). Перекличок теж не було (А про що?). Після гри трохи поговорив з хлопцями. Активісти фан-руху, з їх слів, катають за Таврію, а тут помагають розвиватись місцевим. Їздять тільки по Криму. З їх слів, побачивши, що я один приїхав аж з Тернополя на гру, вирішили всяку гадість в мою сторону чи сторону Ниви не викрикувати.
Про що ще хотілось би розказати – місцева стадіонна столова. Розташовується на території стадіону і, враховуючи, що це аграрний рай, в ній можна просто неймовірно дешево поїсти добротню, майже домашню, їжу. Що я і зробив.
І ще, якщо вранці в Джанкої було 20 тепла, то в Калініно після обіду всього 6 тепла і дощ з поривистим вітром. От вам і теплий Крим.
Повернувся я із Криму з подарунком у вигляді вірусної пневмонії. Це потім, через тиждень почнуть з’являтися поодинокі повідомлення про епідемію в Тернополі. І от я задумуюся. Виходить, що я заразився одним з першим. Якби це був так званий «пташиний» грип, то все зрозуміло – Крим місце зимівлі перелітних птахів і шанс є. Але, оскільки зараз встановлено, що це так званий «свинячий»грип, то в мене виникає логічне запитання: Де я міг ним заразитися ще тоді?